Є голоси, що не тримаються на галасливих преміях і рекламних кампаніях. Вони вкорінюються інакше — як стежка до криниці за обійстям, як запах сушених яблук на горищі, як мелодія, яку людина раптом ловить себе на тому, що наспівує, навіть не згадуючи, коли почула її вперше. У жовтні 2024 року з карпатських доріг прийшла звістка, що обірвала один із таких голосів. На автотрасі М-06 Київ — Чоп у Мукачівському районі Закарпаття, поблизу Нижніх Воріт, у дорожньо-транспортній пригоді загинув народний артист України Богдан Сташків. Йому було 67 років.

Для тисяч слухачів на Прикарпатті, по всій Галичині й далеко за межами України ця новина прозвучала як утрата чогось приватного, майже родинного. Творчість Сташківа трималася осторонь категорії «шоу-бізнес». Її місце — категорія «дім».

Коріння та покликання: від юриспруденції до пісенної сцени

Богдан Сташків народився в селі Дички на Рогатинщині — у краю, де Опілля зустрічається з Прикарпаттям, де говірки різняться від села до села, але пісня звучить однаково впізнавано. Рогатинська земля дала Україні чимало імен, і майже завжди це була культура, вирощена не з кар’єрних розрахунків, а з потреби висловити те, що інакше не висловлюється.

Шлях до сцени в Сташківа виявився нетиповим. Він закінчив юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, згодом навчався в Рівненському державному інституті культури. Дві освіти, що на перший погляд ведуть у різні боки: одна дисциплінує думку, друга звільняє голос. У біографії митця вони склалися в одне ціле — правнича точність у ставленні до слова й музична свобода у ставленні до мелодії.

Чому фах правника поступився сцені, можна зрозуміти, якщо прислухатися до пісенної спадщини Опілля та Галичини. У цій традиції спів виконує функцію, далеку від професії: він тримає зв’язок із родом, селом, церквою, поколіннями, які вже пішли. Змінити таку внутрішню настанову на посаду в установі було неможливо. Любов до пісні виявилася тим компасом, який не збивається з курсу десятиліттями.

Пісенний код: лірика, що промовляла до людей

Репертуар Богдана Сташківа формувався навколо речей простих і водночас невичерпних: осінь, сосна над водою, голос сопілки, яблука на снігу, материнська хата, дорога додому. «Золотава осінь», «Горіла сосна», «Чую голос сопілки», «Яблука на снігу» — ці пісні не потребували складних аранжувань, бо трималися на іншому матеріалі: на інтонації, дикції, на вмінні не заважати слову звучати.

Голос, який не потребував прикрас

У музикознавчій літературі оксамитовий баритон описують як тембр, що сприймається слухачем як «теплий» і «близький» — такий, що не тисне на слух і не вимагає акустичної агресії. Саме ця властивість визначала манеру Сташківа. Він не форсував емоцію, не «витягував» ноту заради ефекту, не добивав зал гучністю. У часи, коли сцена дедалі більше тяжіла до видовищності, він зберігав повагу до народної поезії та до слухача, що приходив у зал по спокій — без потреби в шоку й сценічних ефектах.

Пісня як географія дому

Гастролі Сташківа для української діаспори в Канаді, Сполучених Штатах, країнах Європи мали властивість, яку важко описати в пресрелізі: вони перетворювалися на короткочасне повернення додому. Для людей, які десятиліттями жили поза межами України, його виступи ставали коротким поверненням у дитинство: можна було почути говірку своєї бабусі, згадати, як виглядає сільська церква взимку. Дослідження впливу мистецтва на психічне благополуччя, узагальнені в матеріалах Всесвітньої організації охорони здоров’я, Arts and Health, фіксують здатність музики відновлювати відчуття зв’язку з власною ідентичністю та спільнотою — особливо в ситуаціях тривалої відірваності від коріння.

Окремою сторінкою стала підтримка молодих виконавців. Заснований за участі Сташківа дитячий конкурс «Захід-XXI століття» роками відкривав імена дітей, у яких за плечима не було ні продюсерів, ні сценічного досвіду — тільки голос. У цьому сенсі його робота перегукується з підходами до збереження живої традиції, які ЮНЕСКО описує в межах Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини, Intangible Cultural Heritage: традиція живе доти, доки її передають з рук у руки; у фондах вона лише зберігається.

Справжнє меценатство: будувати для людей

Богдан Сташків належав до рідкісного типу артистів, який не відділяв сцени від села, з якого вийшов. Звання народного артиста він використовував як інструмент для конкретних справ у рідних краях. Дистанції від земляків воно не створювало. У рідних Дичках за його участі зводили храм і каплиці, там же постав сучасний спортивно-оздоровчий комплекс, покликаний дати місцевим дітям місце для розвитку, якого село інакше могло не мати десятиліттями.

Окрема лінія — благодійні концерти. Їх були десятки: для військових, для поранених бійців, для дітей-сиріт, для лікарень. Характерна риса цієї діяльності полягала в тому, що про неї майже не писали пресрелізи. Допомога велася тихо, часто без згадки імені в афіші, без фотозвітів біля переданих речей. Така манера виглядає майже анахронічною на тлі культури публічної звітності, де добрий вчинок цінний настільки, наскільки він задокументований. Для Сташківа працював інший принцип: якщо щось збудовано — воно стоїть і без свідоцтв.

Пов’язані матеріали та дослідження:

У краєзнавчих матеріалах, які зберігає Національна спілка краєзнавців України, діяльність митців такого типу найточніше описує перелік об’єктів і подій, що залишилися на карті місцевості — нагороди тут нічого не додають. За цим переліком видно, що людина для цих країв щось зробила; самої лише присутності в метриці тут замало.

Трагічний жовтень 2024 року: обставини та пам’ять

7 жовтня 2024 року Богдан Сташків перебував у дорозі. На автодорозі М-06 Київ — Чоп, у Мукачівському районі Закарпатської області, сталася дорожньо-транспортна пригода. Поліція Закарпаття повідомила про розслідування обставин зіткнення, внаслідок якого загинуло двоє чоловіків з Івано-Франківщини, ще одна жінка зазнала травм. Деталі справи відображені в офіційному повідомленні Головного управління Національної поліції в Закарпатській області.

Загибель у 67 років — у віці, коли митець ще має задуми й сили, — сколихнула Прикарпаття, Закарпаття та всю Україну. Звання народного артиста, десятки років гастролей, виступи перед рідними селами й далеко за кордоном перетворили цю новину на подію загальнонаціонального масштабу. Реакція офіційних інституцій, зокрема Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, засвідчила статус митця в державному вимірі культури, а голоси звичайних людей у соцмережах засвідчили дещо важливіше: у його піснях зросли цілі родини.

Прощання зібрало тисячі шанувальників, колег по сцені та духовних отців — поряд із тими, хто приїхав як звичайний слухач, без жодної інституційної ролі, для кого пісня Сташківа колись щось врятувала. Характер пам’яті про митця визначається саме співвідношенням цих двох потоків: офіційного визнання й тихої особистої подяки.

У тому, як суспільство тримає пам’ять про культурні постаті, відбивається розуміння національної пам’яті як живої практики, яка не зводиться до архівної полиці. Український інститут національної пам’яті, Український інститут національної пам’яті, розглядає цю царину комплексно — від історичних подій до того, як спільнота зберігає імена людей, що формували її культурний код.

Спадщина, що не згасає

Що залишає по собі народний митець? Не лише записи. Сташків залишив щирість пісень, які неможливо відтворити чужим голосом без утрат, збудовані храми, у яких люди вінчаються й хрестять дітей, спортивний комплекс, у який ходять діти з довколишніх сіл, і десятки вихованців, які завдяки конкурсу вперше вийшли на сцену.

Феномен естрадної традиції, до якої належав Сташків, варто розуміти точніше, ніж це робить швидкий огляд шоу-бізнесу. Ця традиція сформувалася поза метрополіями й центрами розваг, у селах і малих містах, і трималася на прямому контакті зі слухачем. Тут немає рейтингів, зате є речі значно довговічніші: пісня, яку передають далі, і родинна пам’ять, у якій артист асоціюється з конкретною подією — весіллям, проводом у школу, вечором після важкого тижня.

Українська культурна ідентичність тримається на таких наскрізних лініях — від села до сцени й назад; символи тут лише позначки на цій дорозі. Богдан Сташків пройшов цю лінію в обидва боки, не змінивши ні мови, ні інтонації, ні ставлення до людей. Саме це робить митця народним — за суттю, незалежно від документа.